«ВИШИВАНА ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО СПРОТИВУ» ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ВИШИВАНКИ

Цього року Всесвітній День вишиванки святкується і всіляко відзначається 18 травня. Цього дня Вінниччина розквітне вишиванками. Принаймі, так було минулого року і мені було якось ніяково йти Соборною, явно не вписуючись у цей «вишиваний» розквіт. Бо на мені не було вишиванки… Моя мама вишила сотні сорочок для художніх колективів мого рідного Лисичанська (це Луганщина, якщо хтось не пам'ятає), весь час обіцяла, що надійде і моя черга, та… мами не стало півтора роки тому. Придбати вишиванку у Вінниці можна, але… Бюджет у дві тисячі «переселенських» не залишає для «вишиванки» жодного шансу. А як же хочеться!… Вишиванка, врешті-решт – єдине, що може прикрасити в цілому «невзрачного» 63-річного дядька та хоч якось приховає невеличке, але «прогресуюче» останнім часом «пузце»…
Перевага людей мого віку є продовженням його (віку) недоліків. Ми, старі та «поношені», маємо не тільки величезний життєвий досвід, а змогли накопичити яку-неяку спадщину з різних, порою, непотрібних речей, документів й інших «артефактів». Але й цього «багатства» ми – переселенці – були позбавлені. Хіба що… Коли за годину до останнього – 17-го автобуса – гуманітарного конвою з евакуації з Лисичанська, вже оточеного російськими військами, «скручував» жорсткий диск зі свого «компа» та утрамбовував у валізу «найнеобхідніше», кинув туди й невеличку барсетку з другорядними документами та декількома світлинами. Так і поїхав… Так і опинився у Вінниччині, про ще жодного разу не пожалкував. Але коли одного разу перебирав вміст барсетки, то і звернув увагу на одну світлину… Ось воно, моє «багатство», моя «спадщина»…

Цій світлині – 60 років, що само по собі варте уваги. На ній – такий собі трирічний хлопчик на ім'я Сашко Мазан. Зроблена світлина у серці Донбасу, у так званій «Колисці Донбасу» - Лисичанську. Якщо точніше, то у селі Фугарівка Вовчоярівської громади, яка притулилась до Лисичанська, терикони якого були неодмінною і такою звичною частиною місцевого ландшафту. Фотографувала цього хлопчика тоді 16-річна Люда Мазан, щаслива володарка першого у селі фотоапарату з назвою «Зміна». Вони з подружками зібрались того травневого дня у «вишневому садочку» (зверніть увагу на акуратненько побілені деревця, бо це ж Україна!!!), де співали українських пісень, обговорювали і шуткували з місцевих женихів… А Сашко був у них такою собі своєрідною «лялькою». Напевне, кожна з цих сільських дівчат, дивлячись на Сашка, мріяла про своїх майбутніх дітей. А ще на Сашкові була шикарна вишиванка роботи його бабусі – Олександри Йосипівни Мазан. Дівчата готові були замовити «Тьоті Шури» таку ж вишиванку. Втім серед українок завжди було багато майстринь і у тодішній Фугарівці не одна господиня могла створити щось подібне або навіть краще. Я це до того, що у вишиванках тоді ходили від отакої ось (хоч і надмірно серйозної) малечі до старих. Особливо полюбляли вишиване жінки Фугарівки. Достатньо глянути на подібні світлини… Де він зараз, наш сімейний альбом… Невже вонючий російський чобіт у нині окупованому Лисичанську топче не тільки нашу землю, а й ось таку нашу пам'ять. Я б сказав – генетичну пам'ять…

Колись ця світлина з трирічним українцем Сашком Мазаном (оскільки Мазанів у Фугарівці була багато, то хлопця називали «Сашком КалинІвським», бо діда звали чудовим і співучим ім'ям Калина) вже пережила одну окупацію – у 2014-м. Вже тоді і навіть раніше «на болотах» розкручували такий наратив, що, мовляв, України, як країни, не існує, мови і культури там немає, а українці – то якісь малороси. Особливо російські пропагандони накручували своє «населення» штампом, що Донбас – це вже точно не Україна. Там завжди була Росія, там жили росіяни, росія «асваївала» безмежні донбаські запаси. І цей наратив – частина цієї війни – інформаційної війни. Тому і пішли вони «асвабаждать» перш за все Луганщину й Донеччину. Коли обісрались під Києвом, на Харківщині та Херсонщині, зубами вчепились саме в Донбас і весь світ тепер вже точно знатиме назви Соледар та Бахмут. А це в парі десятків кілометрів від того місця, де бу 60 років тому народилась ця світлина.
Чорнороті «сіманяни, салавйови та скабєєви» до всирачки запускають в медіапрості подібні «ракєти, пєтарди», не особливо переймаючись фактурою походження своїх наративів. Такий собі середньостатистичний російський мужик десь на Тамбовщині чи Рязанщині, ніколи не бувавший далі райцентру, поколупавшись у навозі та хильнувши «Сталічнай», під таку ось собі «Скабєєвщину» пускає бульби з носа в угарі ненависті до всього українського…

А українське – ось воно! Оце хлоп'я у вишиванці і є ворог «щуромордого» путіна, який, як у тім мультику, веде за собою щуряче військо на квітучу землю України під злобний писк та вереск чорноротих щурячих «вєщунов». Бо це хлоп'я у вишиванці є символом України і цей символ виростав на тому самому Донбасі, де, як переконує росіян російська влада (а це не тільки путін), нічого українського немає і не може бути. Ця світлина і ця вишиванка, народжені 60 років тому на українському Донбасі, - це «хаймерс» по російській пропаганді, це «вишивана історія українського спротиву».

18 травня 2023-го я знову буду йти Соборною не в вишиванці, але з цією світлиною, а суворий погляд трирічного українського «пацаняти» Сашка Мазана хай знищує рашистську наволоч. Путін, у якого піднялась рука воювати ось з такою дітворою, вже отримав ордер на арешт, а ця світлина з зеленооким хлоп'ям у вишиванці нехай буде «речовим доказом» у Гаазі.

Олександр Мазан, переселенець з Донбасу, Вінниця, 17 травня 2023 року