ВІННИЧЧИНА ОТРИМАЛА НЕЗВИЧНИХ «ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ»…. (частина 1)

2 квітня 2022 року… Щось забагато «двійок»… У школі їх було обмаль. Стоп! А чи були?.. У рідному Лисичанську «восьмирічка» під №19 залюбки відряджала Сашка Мазана на різноманітні олімпіади. Пам'ятаю, що тричі вигравав «географію» на міських олімпіадах (у Лисичанську на той час було 30 шкіл). Та ось хоча би раз презентувати «Колиску Донбасу» на обласній Олімпіаді не довелось. Наша «географічка» кожного разу говорила, що «МіськВО» так вирішило, мовляв, є «синочки» та «доці» директорів шахт та заводів… Тобто, виграючи тричі «географію», сироті Сашкові (батько-шахтар загинув у шахті, коли мені тільки виповнилось п'ять) так і не довелось випробувати себе на обласній та вивчити практичну у географію у обласному Луганську …Там вже тоді заправляли комсомольці Єфремов та Тихонов. А їхня «географія» привела до 2014-го, а потім і до 24-го лютого 2022-го…
Коли три дні тому прямим влучанням у хатину мого сусіда (між калітками наших хатин – рівно 26 метрів) - росіянина за народженням, походженням та ментальністю Сергія Галданова – його ж співвітчизники його ж й «переполовинили» (залишки «Галдана» ховали у мішку, поспіхом та ледве намітивши могилку на величезному міському цвинтарі), я вперше замислився про евакуацію. А коли зі мною по телефону (тоді ще працював український зв'язок) майже дві години розмовляла мама мого молодшого сина, яка вже замовила моє прізвище одній з відомих волонтерських організацій на вивіз з Лисичанську, я шукав аргументи, щоб залишитись. Мовляв, рашня зуби зламає у Рубіжному, наші вистоять і до «Колиски Донбасу» їх не пустять. Тоді моя «колишня» вдалась до забороненого прийому і віддала трубку моєму 18-річному синові. «Виймають жала із грудей очата двох моїх дітей…» Пам'ятаєте ці слова з легендарної пісні Славіка Хурсенка?
Я – здався. 20 хвилин вистачило, щоби зібрати які-неякі речі (потім, вже в середовищі таких як і я «переселенців» виявилося, що я таки виявився найбільш далекоглядним і мій «груз 500» виявився найбільш практичним. Я «примостирив» у сумці навіть свій улюблений радіоприймач), скрутити з «компа» жорсткий диск, домовитися з сусідкою про нагляд за хатою та двома котами…

2 квітня 2022-го… Останній з 17-ти автобусів гуманітарного конвою на виїзд з Лисичанська… Безкоштовний… Десь зовсім недалеко розриваються «гради»… Жіночка з трьома вівчарками, розуміючи марність свого прохання, все ж намагається вмовити водіїв автобуса… Ті, кому пощастилдо і вони спостерігали за цим з автобуса, категорично проти: «Как ета ми с сабакамі будєм єхать?»… Ось вона – «Лінія розмежування». Хтось покаже її на мапі, хтось нагадає про мову, а ось тут – біля останнього автобусу, біля останньої «надії» на спасіння, ця «лінія» пройшла між тими, хто в автобусі і тими, хто – поза… Я поки що – поза. Пузатий водій сказав, що «мєст больше нєт». Я намагаюсь йому пояснити, що готовий їхати «пішки» до Дніпра. Він категорично провів рукою перед моїм носом: «Нєту мєст, мужик!» «Ви ж взяли декількох 30-річних пацанів призовного віку, мені – 63 (показую пашпорта)… «Захаді, толька будіш стаять…» Двері захлопнулись… По той бік залишились декілька десятків тих, кому не пощастило, нещасна жінка з трьома вівчарками… залишився цілий світ – такий звичний і рідний. Залишився назавжди!? По цей бік «лінії розмежування» - тьотки, які таки будуть «єхать бєз єтіх сабак»… Так я став «переселенцем»…

Продовження тут. 

Олександр Мазан, журналіст-переселенець, поціновувач мистецтва Івана Борисова, Лисичанськ/Вінниця, 17 травня 2023 року