ІРЕН РОЗДОБУДЬКО. «ОСТАННЯ СПОВІДЬ КОРОЛЕВИ» (частина 1)
Інформаційні ресурси «MAZAN-BIBLIO» разом з «КультПоділля/КультДонабсу» продовжують спільний проєкт з «Вінницькою обласною універсальною науковою бібліотекою ім. Валентина Отамановського» та «Вінницькою міською централізованою бібліотечною системою» (щиро поздоровляємо наших партнерів з першим 50-річчям!) Пропоную вашій увазі оповідання моєї землячки з Донеччини – однієї з лідерок попиту книжкового ринку України – Ірен Роздобудько - «Остання сповідь королеви» із збірки «Гра в пацьорки» (Київ, «Нора-Друк», 2009) з фондів «Бібліотеки-філії № 11» (Вінниця, Князів Коріатовичів, 189, т.0432-553211, завідувачка Надія Щусь). Книжку, яка цього року святкує своє 15-річчя, а також перевидання «Гри в пацьорки» у цьому ж видавництві від 2011-го, можна почитати у будь-якій філії «Вінницької міської ЦБС». А сама «Остання сповідь королеви» - доказ того, як можна іноді нудний шкільний предмет «історія» зробити цікавим і, навіть, «кіношним».
-«Карлів міст» має довжину п'ятсот шістнадцять метрів, стоїть на шістнадцяти великих опорах і з'єднує Старе Місто з Малим. Пішохідним міст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що у 1357 році замовив роботи німецького архітектору і скульпторові Петеру Парлеру», - розповідає екскурсовд.
…Ми йдемо серед різнобарвного натовпу над Влтавою і кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрізь грає музика, бо через кожні десять метрів стоять музИки. Квартети, самотні скрипалі, оркестрики народних інструментів, до того ж діти дмухають у паперові дудки, дзеленчать мобільні телефони, екскурсоводи с парасольками, піднятими над головою (щоб ніхто з туристів не загубився) перекрикують одне одного…
-«Як бачите, на мосту споруджено безліч скульптур. Саме вони принесли «Карловому мосту» всесвітню славу. Щоправда, нині – це копії. А оригінали унікальних скульптур перенесені в Лапідаріум – філію Національного музею. З двох боків «Карлів міст» увінчують готичні башти. Одна з них оздоблена портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображення Святого Віта. Туди ми ще підійдемо – лише перечекаємо ту екскурсію, а поки що покажу вам ще одне визначне місце…»
Вона підводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Він виблискує на сонці, відполірований тисячами, а може, й мільйонами долоней. У неї зосереджено обличчя людини, що відповідає за кожне слово, вона квапиться розповісти якомога більше, дати інформацію без зайвих деталей і сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.
-«Це те саме місце, з якого у 1393 році скинули у Влтаву Яна Непомуцького – особистого духівника королеви, дружини Вацлава IV. Побутує повір'я: якщо прикласти руку до цього хреста і загадати бажання – воно обов'язково здійсниться!»
Натовп радісно гуде й стає в чергу – прикластися рукою до священного місця. Але екскурсовод зупиняє всіх багатозначним жестом:
-Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здійснення бажання у людини віднімається рік життя!
Черга розсмоктується: варто добре подумати.
- Рік життя – не жарти, - задоволено каже екскурсовод. – Це місце зрошене кров'ю…
- Дикі люди, - гигоче хтось із туристів.
- Який жах! – вигукує жінка у солом'яному капелюшку з квітами.
- Чому його втопили? – питаю я.
- Король Вацлав IV взагалі конфліктував з духовенством країни, - відповідає екскурсовод. – Тому у 1393 році за його наказом схопили й посадили до в'язниці трьох священників, серед яких був і Ян Непомуцький. Його товаришів невдовзі відпустили, а Непомуцького довго і тяжко катували, а потім скинули у Влтаву в мішку. Ось саме з цього місця…
- Але за що? – не вгаваю я.
- Це стосувалось розходжень у питаннях віри… - скупо відповідає екскуросовд, а потім – після паузи - додає: - А взагалі-то, хроністи в 1433 році, ще до канонізації Яна Непомуцького, висунули версію, яка, власне, може вважатися правдивою: священник категорично відмовився розкрити тайну сповіді королеви. Він сповідував її майже щоденно, і Вацлав дружину в змові. Але, що там було насправді, - ніхто не знає. Такі були часи: інтриги, державні зради, боротьба за владу, заколоти…
Я дивлюсь на статую святого, на зірковий вінок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, і раптом бачу зовсім інше – так чітко, ясно і зрозуміло, ніби розмотую час у зворотному напрямку аж до ХІІІ сторіччя. Він зупиняється на тому самому травневому дні, коли сюди привезли людину в мішку, крізь тканину якого проступала кров…
Несподівано я розповідаю свою версію, просто викрикую її, мов Архімед у ванній: «Евріка!»…
(далі – буде!)
Підготував до публікації Олександр Мазан, Вінниця, 1 червня 2024 року