«ВІЙНА НАЗДОГНАЛА МЕНЕ У ВІННИЦІ…»

(До другої річниці російського теракту у Вінниці)

В небі над моїм рідним Лисичанськом чітко вимальовуються дві білі стрічки. Трішки пізніше почувся характерний звук реактивних двигунів. Стало зрозумілим, що то – літаки. Ми з товаришем сидимо на лавці біля його будинку й п'ємо пиво… Українське… Цікаво, вже місяць, як Лисичанськ окупували росіяни, розвісили свої трикольорові ганчірки, місцеві колаборанти створили органи влади без формальної участі у них росіян, а пиво у нашому місті як пили українське так і п'єм… І хліб їмо наш – український. Багато хто з «ждунів» вже засумнівалися у тім, що прийде Росія – «всьо будєт харашо!»

Ми дивимось на ці літачки, яких навіть не видно, а лише можна здогадатися, що вони десь там – на вістрі отих білих стрічок, які рухаються на південний захід, звідки прийшли оці «оборванці», яких в «ЛуганДоні» називають «апалчєнцамі». Намагаємося вгадати – то наші, чи – російські? Аж ось почувся вибух і ми з товаришем чітко побачили, як від обох вістрь білих стрічок відділилися яскраві жовті цятки й полетіли в напрямку північної околиці Лисичанська (у нас місто велике – майже на 35 км розтягнулось з півдня на північ вздовж Сіверського Донця). Там, куди полетіли цятки, щось двічі та майже одночасно гримнуло…

Це було 3 червня 2014 року. Так я вперше в житті побачив, як літак стріляє ракетами.

Згодом стало відомо, що то таки були наші (хоча у тодішньому Лисичанську слово «наші» мало прямо протилежні значення) і влучили вони у скупчення ворожої техніки та особового складу росіян на одному з заводів Лисичанська. Це влучання вже тоді українські ЗМІ розцінили, як першу вдалу операцію української армії у російсько-українській війні, тим більше, - за участі нашої авіації, командування якої знаходиться у Вінниці. Про кількість спаленого залізяччя та кількість «голів» загиблого ворога тоді ще не повідомлялось, а всілякі американські та британські «інститути вивчення війни» до нашої війни ще не придивлялись.

… 20 липня 2014-го… Все той же Лисичанськ. Наші війська вичавлюють «апалченцєв» з міста. Вночі недалеко від нас – по трасі, яка веде в напрямку Луганську, – пройшли більше 300-х різних машин та вцілілої ворожої бойової техніки. Їхали більше години. Моя 79-річна мама з сусідкою вийшли ближче до траси вночі та й дивились, як ті, хто «пришьол сюда всєрьоз і надолго», тікають з українського Лисичанська як щури.

А вранці мама пішла у сусідній магазин біля цієї ж траси «на Луганськ» і побачила у кущах біля дороги якусь тварюку… Вона була брудна й заросла, але в руках тримала автомат… А ще вона намагалась щось сказати мамі російською на зразок «Прахаді тавай…» Потім, з'ясувалося, що на виїзді з Лисичанська залишилась сотня якихось чеченців, які намагалися влаштувати засаду нашим військовим. Ото на ту засаду й натрапила маманя… Добре, що все так скінчилоь. Але для отої «тварюки», яка принесла, як вони кажуть, нам у Лисичанськ «руській мір» (невже не можна було «насітєлєй русскава міра» хоч якось навчити власне російській мові та надати їм хоч якогось людського вигляду), не все так добре скінчилось. Майже під нашими вікнами, куди його загнали наші штурмовики від траси, що неподалік, його й наздогнала українська куля. Хочеться запитати у мами тієї… того чеченця, навіщо вона та її країна послали його сюди, вбивати українців від імені «руського міра», який самі чеченці так давно ненавидять?

Так я вперше побачив у реальному житті і майже поруч, як відбувається стрілецький бій – ефективний, з мінімальною кількістю витраченого на ворога БК.

… 22 липня 2014 року. Все той же Лисичанськ. Майже звільнений. По ньому російська наволоч веде вогонь з «Градів». Характерний шурхіт десь там у повітрі після чого йде характерний вибух. Я ходжу по двору, мама традиційно заховалась у погріб. Думав, що знаходитись у домі під час обстрілу небезпечно – завалиться мій флігель і спробуй відкопатись… Якщо ще буде кому відкопуватись. Аж ось шурхіт пронісся майже над головою і земля здригнулася, а в кількох метрах від мене почувся характерний дзвін чогось металевого… Вже вранці наступного дня я знайшов під глухою стіною нашого будинку п'ять металевих осколків від чогось смертоносного та їхні відбитки на стіні. «Отак і ходи по двору під час обстрілу з думкою, що так – безпечніше».

Так я вперше дізнався, як виглядає і якою небезпечною може бути така зброя, як «Град».

… 30 березня 2022 року, 00 годин 01 хвилина. Все той же Лисичанськ, під стіни якого вже підкотилася «друга» війна, як у нас називають повномасштабне російське вторгнення. Я не спав – такий вже вік, що по ночам не завжди спиться. Читав «Скіфію» Володимира Чемериса. Як раз дійшов до того місця, де описується мандрівка Геродота Південним Бугом вверх за його течією. Його галери – за описом – вже пройшли місце, де зараз знаходиться Вінниця, та Геродот таки знайшов той гігантський скіфський курган.

Аж ось тишу розірвав все наростаючий свист і вибух невдовзі – десь недалеко, бо мій флігельок здригнувся так, що десь штукатурка посипалася. За ним – такий другий… Потім – третій. Спершу – свист, потім – вибух. Зрозуміло, що це «працює» міномет. На це моїх військових пізнань на рівні старшини радянської армії з трьома танковими «військово-обліковими спеціальностями» ще вистачило. А ось яким калібром били «асвабадітелі» по «асвабаджаємим» - зорієнтуватися не міг. Найсильнішим був дев'ятий. Міна вибухнула, як потім виявилося, у 36-ти метрах від мого помешкання (мами на той час вже не було – померла у вересні 2021-го). Прямісіньке влучання у сусідській будинок, де мого сусіда – етнічного російськомовного росіянина Сергія Галданова – збирали вранці «по запчастинам». Він був простим чолов'ягою. Не те щоби чекав Росію – типова «вата». Хоронили у мішку те, що залишилось від росіянина «Галдана».

Так я вперше дізнався, як «працює» міномет. Всього я нарахував 28 «прильотів». Крім сусідського (між нашими калітками – 36 метрів) були влучання у інші будинки нашого району, де не було жодного військового об'єкту.

Вперше в житті було таке відчуття, що над твоєю головою літає смерть, а ти навіть заховатися нікуди не можеш. Хіба шо – під ковдру?

Мій молодший син та його мама таки вмовили мене на евакуацію (вони евакуювалися з Донеччини на Закарпаття ще на початку березня). Записали на евакуаційний конвой на 2 квітня 2022-го. Зібрався за 20 хвилин. Виїхав останнім – 17-м автобусом конвою, у який я зайшов останнім. Водії не хотіли мене брати, бо в автобусі вже не було місць. Отак «пішки» й їхав до Дніпра. Потім трапився евакуаційний автобус з Дніпра на Львів, якось про нього дізнались та впросились нас узяти. Там теж місць вже не було. Знову їхали «пішки». Можливо тому, коли вранці зупинилися у Вінниці на автовокзалі, я вийшов… Упиратися лобом у наш кордон не хотілося, а покинути Україну у мене ніколи не виникає і не виникне бажання. Зі мною – й кілька земляків, мовляв, раз ти не хочеш у Львів, то й ми залишаємося у Вінниці… 8 квітня 2022-го…

Нас гостинно прийняв притулок для переселенців у «Вінницькому ліцеї №9», що неподалік. Ніколи не думав, що гімнастичний мат, акробатичні вправи на якому я так любив виконувати на уроках фізкультури, стане для таких, як ми – найкомфортнішим ліжком за все моє 63-річне життя. Директор ліцею Олександр Козлов дізнався про те, що я є яким-неяким журналістом, то й дозволив користуватися комп'ютером у «вчительській». Мене там вже вважали за свого і не звертали уваги, коли я допізна засиджувався за компом.

…14 липня 2022 року. Вінниця. Я тільки-но вийшов з ЦНАПу (о 9.50 – є запис на «талоні») на Замостянській та пішов до «Петроцентру» на Коцюбинського мимо «Будинку офіцерів». Десь о 10.05 якраз проходив мимо «Літака», що біля «Будинку офіцерів». Чи міг я тоді подумати, що через декілька хвилин на цьому місці…

Наш притулок – у двохстах метрах від «Будинку офіцерів». Я прийшов туди, перевдягнувся у «домашнє» і пішов працювати за комп'ютером у «вчительській» «Вінницького ліцею №9». Буквально через кілька хвилин почув…ні, скоріше, своєю шкірою відчув, коли, як мені здалось, над самим вухом просвистів реактивний двигун, але, на відміну від літакового (а над Вінницею тією весною та літом не раз літали наші «спарки»), цей був просто миттєвим, різко наростаючим, після чого будівля ліцею буквально підскочила. Ясно, що вибухнуло десь поруч. Я швиденько виключив комп і спустився на перший поверх, де біля «ресепшен» традиційно у випадках тривоги збирались мешканці притулку. Я вийшов на вулицю, хоча директор забороняв, та й побачив чорний дим десь за «Петроцентром» на Коцюбинського. «Вінницький ліцей №9» знаходиться зовсім поруч – по прямій якихось двісті метрів. Я був у домашніх (ще лисичанських, які разом зі мною були свідками описаних вище «уроків війни) капцях та «спортивках», але ноги чомусь самі понесли мене спершу до перехрестя «Коцюбинського-Нансена», потім до «Петроцентра», за яким вже вирували клуби чорного диму. Вже біля «Петроцентру» в бік пам'ятника Михайлові Коцюбинському побачив перших поранених, перші вибиті вікна… По «Остроградського» підійшов до «Будинку офіцерів» - якраз з того боку, де було зруйноване одне крило, а напроти – горів «Будинок побуту «Ювілейний». Побачив, як люди намагаються врятувати маленьку дівчинку. Мабуть, то було чотирирічна Ліза Дмитрієва – переселенка з Києва. З-під уламків «Будинку офіцерів» на металевому листі виносили чи то тіло, чи то ще живого чоловіка років 50-ти.

В цей час з'явились поліцейські, почали оточувати зону трагедії та відтісняти таких, як я зівак, які хотіли чимось допомогти, але не знали що та як.

ЗМІ потім повідомили подробиці цього удару, які всі знають і немає сенсу знову їх нагадувати.

Ось так я вперше побачив, як «працюють» російські крилаті чи які там балістичні ракети та яку біду вони несуть. Війна наздогнала мене у Вінниці і стало зрозумілим, що від неї не заховатися.

… 17 липня 2022 року. Вінниця. Зал очікування залізничного вокзалу. Поруч сидить чолов'яга моїх років. Розговорилися. Це був ветеран вінницького футболу Володимир Руденко, який зараз працює за кордоном «дальнобійником». Він приїздив до рідної Вінниці на похорон своєї похресниці – 25-річної розумашки та красуні Аліни Кисіль – працівниці відділення банку у приміщенні «Будинку офіцерів»… Важко було стримати сльози навіть чоловікам такого віку… Пом'янули…

ЗМІ повідомляють про те, що прокуратура порушила кримінальну справу про теракт росіян у Вінниці 14 липня 2022 року.

…19 липня 2022 року. Вінниця. Пишу листи на ім'я генпрокурора України та міністра внутрішніх справ. Прошу мене, як колишнього слідчого, залучити хоч якимось чином до розслідування цієї справи або до розслідування сотень тисяч інших воєнних злочинів росії в Україні. У будь-якій якості… На будь-яких умовах….Відповіді немає до цього часу. Чи державі у цій війні не потрібен досвід таких, як я? Чи не могли би десятки тисяч колишніх слідчих, яким за 60, тут – «у тилу» - розгрібати сотні тисяч кримінальних справ про злочини війни замість молодих, підготовлених та вже «заручених» присягою «слідаків», які би так згодились на фронті… Чи десь побіля фронту, куди нас вже не беруть…Досі чекаю відповіді…

Але, у матеріалах кримінальної справи «по Вінниці» з'являється нова інформація. У російському Краснодарі ліквідовано Станіслава Ржицького. За інформацію поінформованих джерел, саме з підводного човна «Алроса» під командуванням Станіслава Ржицького був здійснений смертельний запуск ракет по Вінниці 14 липня 2024 року. Одразу згадався фільм «Мюнхен». Буде нагода - обов'язково подивіться та хай подивляться «Ржицькі», їм теж буде корисно зазирнути у своє майбутнє. Сподіваюсь, найближче майбутнє…

Мені вже ніколи не побачити очі Лізи Дмитрієвої (я побачив їх вже навіки закритими), очі красуні Аліни Кисіль, очі 7-річного та 8-річного хлопчаків, загинувших (страшно подумати як вони погибали у смертельній вогняній пастці)… Але я і не тільки я ще можемо подивитись в очі батьків, дружини того ж Ржицького, його дітей, які живуть собі (хтось тут може додати «ще»). В очі тих, хто віддавав наказ (називається ім'я якогось адмірала Варочкіна)… Сподіваюсь, що весь світ десь там у Гаазі (чи яке там місто виберуть майбутнім «Нюрнбергом») подивиться у очі цій тварюці Путіну. А хтось з нас – подивиться в очі його дружинам, дітям, тим, хто «виліпив» з нього те, чим зараз воно є і чим, як огороднім опудалом, можна жахати весь світ. А як же прекрасно горітиме це «опудало»… Скоріше б побачити!

Хтось сказав, що гибель однієї людини – це трагедія, а гибель тисяч людей – це вже статистика. Я не хочу, щоб Путіна засудили на довічне ув'язнення за гибель десятків тисяч людей. Я хочу, щоб він показово горів на вогнищі і страждав в останні свої секунди так, як страждали чотирічна Ліза, семирічний Кирило та восьмирічний Павло, 25-річна Аліна… А в черзі на це «вогнище справедливості» - найвищої у світі справедливості – стояли ті, хто віддавали накази стріляти по Лізі, Аліні та хлопчикам з Вінниці, по моєму сусідові Галдану у Лисичанську, по «Охматдиту» у Києві…. І щоб смерть військового злочинця Ржицького здавалась їм райською насолодою. А ми будемо насолоджуватися цим «видовищем», як би цинічно це не звучало

Кіногерой мого земляка Леоніда Бикова (це ж він вперше так публічно проспівав «Ой, у лузі – червона калина…») у фільмі «В бій ідуть лише старі» сказав, що йому хочеться у переможеному Берліні на стіні їхнього парламенту написати: «Розвалинами Рейхстагу задоволений!» Мені хочеться на стіні Кремля колись написати: «Попелом та процесом спалення Путіна та інших російських військових злочинців – задоволений!» І щоб у головах російської «СВОлоти» ніколи у майбутньому навіть не виникало зародку думки про щось подібне, що вони зробили у Вінниці 14 липня 2022-го!

Не забудемо, не пробачимо, помстимося!

…12 липня 2024 року. 3 години 31 хвилина. Вінниця. Я чомусь знову не сплю у своєму гуртожитку для переселенців на ВПЗ. Наведений нижче текст майже готовий… Аж ось, почувся звук роботи двигуна мопеда. Він поступово наростав, був рівним і якимось зловісним. Світла у гуртожитку в цей час не було. Я вийшов у коридор. Виявляється, не один я не сплю, ми побачили у вікно нашого холла, як цей шахед пролітав у якихось 20-ти метрах над нашою дев'ятиповерхівкою… Прекрасна ціль для нього… Й прекрасна ціль для мене, який у молоді роки на змаганнях зі стрільби вибивав 98 зі ста. Але чим же мені пульнути з вікна? Хіба що тим же легендарним капцем? Але… звук двигуна став трохи віддалятися… та з'явився інший звук – звук «роботи» наших зеніток. Якихось кілька «хлопків» і вже мешканці протилежного крила будівлі почули вибух і те, як замовкли зенітки. Тут же хтось вичитав у соцмережах про те, що над Вінницею нашою ППО був збитий ворожий шахед, який кілька хвилин тому пролітав над моєю головою, несучі на собі смертельні кілограми, які були предназначені комусь іншому…

Так я вперше побачив, як «працює» шахед, і як його збивають. На жаль, це зробив не я. Ех, був під рукою хоча б колишній службовий ПМ. З 20-ти метрів по мішені, що рухається, я б не промазав (ни дивлячись на своє прізвище)

Скільки ще в житті у мене буде таких «уроків війни», коли я щось побачу вперше…. Чи – в останнє?

Скільки ще в житті має зробити кожен з нас, щоб перемогти цю «СВОлоту», скільки ще люті та ненависті до ворога має накопитися у кожному з нас, щоби ніколи не пробачити їм Лізу Дмитрієву, хлопчаків з «Нейромеду», «Охматдит», мого сусіда, розбитий цвинтар, де покояться мої предки і де залишається невеличке містечко для мене? Скільки???

Олександр Мазан, 12 липня 2024 року